no
4/Вера/slider

Храм без храма

Комментариев нет


Религия – не только о поклонении Богу, но также о бесконечных попытках присвоения Бога, использования в своих, человеческих нуждах.
Религиозные места выделяются для того, чтобы определить и ограничить зоны священного.
Царь Соломон при всей своей мудрости следовал этой логике.
Всевышний, верный Своему завету с Давидом, показывал Свое присутствие в облаке. Облако – не вещь. Его не присвоить и не закрыть в храме. Но Соломон продолжал гнуть свою линию: храм – это жилище Бога, место для Его пребывания вовеки.
Священники не могут стоять, явление славы Господней ломает порядок службы, но царь стоит на своем.

«И не могли священники стоять на служении по причине облака, ибо слава Господня наполнила храм Господень. Тогда сказал Соломон: Господь сказал, что Он благоволит обитать во мгле; я построил храм в жилище Тебе, место, чтобы пребывать Тебе вовеки» (3 Царств 8:11-13).

Соломон знал историю, помнил о временах Моисея, когда слава Божья наполняла скинию, но при этом ориентировался на модели соседей, посматривал на Египет и Тир.
У Моисей было иначе. Храм не стоял на месте. У Бога не было места, у Бога был путь, и Бог вел скинию и народ за Собой. 

«И покрыло облако скинию собрания, и слава Господня наполнила скинию; и не мог Моисей войти в скинию собрания, потому что осеняло ее облако, и слава Господня наполняла скинию. Когда поднималось облако от скинии, тогда отправлялись в путь сыны Израилевы во все путешествие свое; если же не поднималось облако, то и они не отправлялись в путь» (Исход 40:34-37).

Видение Иоанна Богослова приоткрывает удивительное будущее, в котором храма не будет.

 «Храма же я не видел в нем, ибо Господь Бог Вседержитель – храм его, и Агнец» (Откр. 21:22).


В этом же мире мы все еще ищем те редкие места, где можно переживать славу Божью. Но слова Христа звучат все громче – как пророчество и вызов: 

«Час наступает, когда будете поклоняться Отцу не на этой горе и не в Иерусалиме… Бог есть Дух» (Иоан. 4:21,24. РБО-2015).

Щира вдячність має передувати отриманому дару

Комментариев нет

slovoproslovo.info

«Подяку складайте за все, бо така Божа воля про вас у Христі Ісусі» (1 Сол. 5:18).
Звичайна логіка підказує, що спочатку потрібно отримати, а потім вже розсипатися вдячністю. Але я підозрюю, що така логіка порочна, егоїстична.
Щира вдячність має передувати отриманому дару. Якщо людина вважає, що їй винні за замовчуванням, що хтось зобов’язаний їй щось дати, скоріше за все, не буде ні дару, ні вдячності. Бо тут діє не логіка благодаті, а логіка маніпуляції й обміну – або я зроблю так, що ви самі захочете мені дати, або ви дасте мені в обмін на те, що дам вам я.
Але якщо ми вдячні за все, то вдячні до того, як це станеться, до того, як розпізнаємо те, що трапилось як прибуткове або не прибуткове, як радісне або печальне, як хороше або погане.

Якщо вибираємо стан вдячності, то весь світ постає в іншому світлі, у світлі благодаті. Тоді неприємності обертаються користю, а труднощі радістю.
Наше життя буде бідним, без дарів і надбань, якщо будемо жити і очікувати чогось в режимі егоїзму. Навпаки, наше життя стане багатим, якщо будемо вдячні за нього Богу, якщо ми обрали режим благодаті. Тоді почнуться чудесні перетворення і важке життя перетвориться в благий дар.
Ми не отримали багато чого доброго не тому, що цього недостатньо в природі, або нам не хочуть цього дати. Ми не отримуємо більшого, бо не вдячні за те, що вже є.
Життя вже благодатне, воно саме по собі є найвеличнішим даром від Бога. І коли приймаємо його зі всіма складнощами, але з вдячністю, воно відкривається у всьому своєму багатстві.

Неповага – смертний гріх

Комментариев нет
slovoproslovo.info

«І прийшов Він до Своєї батьківщини, і навчав їх у їхній синагозі, так що стали вони дивуватися й питати: «Звідки в Нього ця мудрість та сили чудодійні? Чи ж Він не син теслі? Чи ж мати Його не Марією зветься, а брати Його – Яків, і Йосип, і Симон та Юда? І чи ж сестри Його не всі з нами? Звідки ж Йому все оте?» І вони спокушалися Ним. А Ісус їм сказав: «Пророка нема без пошани, хіба тільки в вітчизні своїй та в домі своїм!» І Він не вчинив тут чуд багатьох через їхню невіру» (Матв.13:54-58).
Ісус відвідує рідні землі. Говорить слова мудрості і сили. Але Його проповідь пробуджує в людей не захоплення і повагу, а заздрість і зневагу: «Він один з нас. Йому не личить говорити премудрості і претендувати на щось. Вискочка. Хоче виділитися. Вся Його сім'я – батько, мати, брати, сестри – нормальні, люди як люди. Він один не в собі. Син теслі не повинен бути великим розумником».
Прийшов би Ісус з багатством і владою – поважали б. А так – відкинули. І своєю неповагою позбавили себе чудес, залишились без віри і Бога, в сірості і буденності.
Неповага – один із гріхів, який можна прирівняти до смертних гріхів українців. Здавалося б, повага чи неповага – особиста справа кожного, яка не проявляється відкрито. Але це далеко не так. Неповага пов'язана з невірством в Бога і в образ Божий в іншій людині. Зневажаючи людину, ми не поважаємо образ Божий в ній, а відтак і самого Бога.
Неповага підтримує і виправдовує всі інші гріхи українців. Важко дати хабаря людині, з якою поріднився. Навпаки, легко дати тому, кого вважаєш безнадійним корупціонером. Якщо закон поважаєш, буде важко його порушити. Якщо поважаєш ближнього, навряд чи поступатимеш безвідповідально.
Неповага – непомітний, побутовий, звичайний гріх, який руйнує життя українців. В нас поважають силу, гроші, владу. Але не людину, особистість, думку, вчинок. «Зустрічаючи людину, оцінюють її за одягом», «бояться, значить поважають» – ці думки, які так часто чуємо, не характеризують наше суспільство як духовне.
В нас знайомляться без зайвих протоколів, тикаючи в груди «Ти хто такий?» В нас навіть близькі друзі після випивки кричать один одному: «Ти мене поважаєш?» І чим голосніше кричать, тим менше за цим самоповаги і поваги до інших.
Взаємна неповага приводить до того, що кожен хоче відігратися неповагою до іншого за неповагу до себе. Коли люди запізнюються, то потішають себе: «Почекають, нікуди не дінуться». Бо самі чекали, тому і інших чекати змушують. Накричати на підлеглого навіть приємно, бо до того начальник накричав на тебе. Міліціонер принижує людей, бо знає: в їхніх очах він «мєнт». Замкнуте коло неповаги, приниження, відчуження...
Але найстрашніше інше. Неповага породжує невірство. Невірство в людяність, гідність і порядність один одного. Недовіра словам, обіцянкам, рукостисканням. Я тебе не поважаю, як наслідок – тобі не вірю, в тебе не вірю, не вірю в тебе як достойну, людяну, добру людину. Так українці перетворюються в націю тих, хто не довіряє. За оцінками експертів Світового банку, 75% українців не довіряють нікому. Стосунків немає, суспільство розпадається.
Неповага-недовіра-невірство – цей страшний зв'язок допомагає зрозуміти, чому не можна вважати «неповагу» дрібним грішком. Без віри в те, що кожна людина – Божий образ і тому гідна поваги, розпадається не лише суспільство, розпадається сама людина, гниє її душа, її нудить від самої себе.
Ми не поважаємо інших, бо не поважаємо себе, не поважаємо людину (його чи мене, будь-кого) як створену Богом за Його образом і вже через те гідну нашої поваги. Таким чином, не визнаючи людину як Його творіння, не визнаємо Бога. Ми вимірюємо все своєю мірою, дивлячись на інших звисока, ставлячи себе (творіння) на місце Творця.
Неповага може бути виправданою тільки тоді, якщо Бога немає, якщо «я сам – бог». Якщо Бога немає, то ніхто нікого поважати не повинен. Тоді все дозволено. Тоді можна робити справу як-небудь. Тоді можна цінувати вигоду, а не добре ім'я. Тоді можна відноситися один до одного споживацьки. Тоді можна цінувати не людину, а те, що в неї є, що вона може дати.
Якщо ж ми віримо в Бога, то маємо вірити в те, що Він створив не тільки мене, але й інших за Своїм Образом, тим самим зробивши кожного достойним моєї поваги. Як говорить поет Юрій Шевчук, «Господь нас поважає» – не тільки мене, але і його, її, кожного.
Якщо ми поважаємо Бога, Його творіння, Його світ, Його задум, то ми будемо поважати кожного, з ким Господь дозволить нам зустрітися. Ми будемо поважати землю, на якій Він нас поселив; народ, частиною якого дозволив стати; мову, на якій говорять довкола нас. Будемо поважати кожного клієнта, догоджаючи йому найкращим чином. Ми будемо поважати тих, які чекають нас, приходячи вчасно. Ми не дозволимо собі принижувати іншого своїм багатством, красою, силою чи владою. Ми будемо пам'ятати про приклад Ісуса, сина теслі, Який став таким, як ми, і тим виявив повагу до кожної людини

Каждое утро – милость Твоя

Комментариев нет


Давид боится суда Божьего, он не готов судиться, ему не с чем предстать на суд. Он не прячется, он очень хочет говорить с Богом: «Услышь… выслушай… ответь… отзовись… не скрывай Свой лик…», но не в оправдание свое, не с позиций царских.

«Не судись со мною, Твои рабом: ведь пред Тобой никому не оправдаться» (Пс. 142:1, РБО-2015), - просит царь-раб. 

В конце псалма он снова исповедует свое скромное место и покаянный дух: 

«Ибо я Твой раб» (142:12).

Чего же просит Давид? Давид просит милости.

«Каждое утро дай чувствовать милость Твою» (142:8).

Без этой милости день не начать и не закончить. Без нее дыхание замирает. Без нее сердце останавливается. Без нее путь не открывается. Без нее кругом лишь враги. Без нее сам себе противен и страшен.
Но с Божьей милостью все становится возможным. Потому Давид, прося о милости, просит обо всем, что в ней даруется: 

«Укажи путь, по которому мне идти!.. Спаси меня от врагов!.. Научи исполнять волю Твою… Дух Твой благой пусть ведет меня… Даруй мне жизнь!.. Вызволи меня из беды!.. Врагов моих сокруши!.. Тех, кто души меня, уничтожь!» (142:8-12).

Наше спасение и наше успехи в экстремальных ситуациях. Наши рабочие задачи и повседневные хлопоты. Наши отношения с ближними и дальними. Наше настроение и духовное состояние. Все это определяется тем, смогли ли мы почувствовать утром милость Божью.

Этим утром дай чувствовать милость Твою. Все остальное потом.

Иллюзия сочувствия

Комментариев нет


Фильм «Молчание» породил многочисленные дискуссии о том, оправданно ли отречение от Христа ради сочувствия к ближнему. Кажется, Сам Христос разрешает наступить на Его изображение, чтобы спасти страдальцев от жестоких пыток. А в конце фильма мы видим в кулаке умершего апостата зажатый намертво крест.
Статья Патрисии Сноу обращается против таких наивных прочтений. Она напоминает, что сочувствие может быть искушением, а Христос, разрешающий отречься от веры ради сострадания, может оказаться Антихристом. Более того, сочувствие может быть иллюзией, отдаваясь которой, мы отказываемся от ответственности за себя и свою веру.
Антихристовым соблазном наших дней стала не заумность, но повышенная чувствительность, обманчивая и манипулятивная.
В то время как христиане по привычке ругают рациональность и индивидуализм, буйным цветом расцветает культ сентиментализма или, более возвышенными словами, солидарности, сочувствия, сострадания.

Но как, отказываясь от Христа, мы можем сохранить ту самую способность любить, которую дает лишь Он один? 
И чем мы можем помочь страдающим людям, если носим в себе одну лишь пустоту? 
Не придумываем ли мы себе оправданий для уже случившейся измены, ссылаясь при этом на других, на «ради них»?
no